Марися Нікітюк

Интервью

ОМКФ-2014: Логічний і стрімкий рух уперед — інтерв’ю з Марисею Нікітюк

29 Июл , 2014  

За досить короткий строк Марися Нікітюк увійшла в український  кінематограф і стала одним з найбільш затребуваних сценаристів. За її сценаріями поставлені короткометражні фільми «Швейцарський годинник», «Гауді», «Ангел смерті», «Алкоголічка», «Листопад» (який цього року переміг в Українському конкурсі короткого метру). Крім цього, в рамках програми українського короткого метра на ОМКФ 2014 була представлена дебютна режисерська робота Марисі – «В деревах». Це історія про двох маргіналів, які обікравши чиюсь дачу, тікають від зграї собак; в результаті вони знаходять притулок на деревах, де перед світанком починається їх філософська розмова про життя і Бога. Ми точно знаємо, що у молодого режисера є плани на повний метр, але абсолютно не знаємо, з чого все починалося. Про це та багато іншого ми вирішили поговорити з Марисею Нікітюк.

Марися Нікітюк

Марися Нікітюк
Фото: Ольги Закревської

Олександра Андрєєва – В Інтернеті я знайшла інформацію, що Ви починали як політичний журналіст, але закінчили Факультет театрознавства в КНУ ім. Карпенка-Карого. Як проходив процес трансформації від журналістики до кіно?

Марися Нікітюк – Взагалі я вчилася на міжнародній журналістиці в Університеті ім. Шевченка. У той час я мріяла працювати в найекстремальніших умовах, в гарячих точках. Правда в мене було дещо схибленне уявлення про роботу спецкора. Я маю колекцію плюшевих ведмедів, іноді я ношу когось з них з собою. Тоді зі мною часто був ведмедик з іменем Бусінка в рожевих повзунках, я думала, що рожевий камуфляж і величезний напис ПРЕССА у нас на спинах – це хороша ідея. Вже тоді  мене більше захоплювали власні вигадки ніж реальність.

А якось я потрапила на виставу литовського режисера Еймунтаса Някрошюса, «Гамлет» і «Макбет». Нічого подібного я в своєму житті не бачила, це були живі метафори в русі і дії. Някрошюс плів свою розповідь в кількох просторах одночасно, це мене сильно вразило і я вирішила стати театральним критиком.

Потім я заснувала інтернет-видання teatre.com.ua, де висвітлювала стан сучасного українського та європейського театру і сучасної драматургії. І одночасно вступила на театрознавчий факультет в Карпенко-Карого (КНУ театру, кіно та телебачення ім. Карпенко-Карого – О.А.). Щоправда, я вже рік як покинула видання та переключилась на кіно, але  teatre.com.ua все одно продовжує жити та функціонувати, але вже без мене.

О.А.– Тобто у Вас ще був етап «театру».

М.Н. – Так. І це тривало досить довго. Якщо хтось п’ять років тому  сказав би мені, що я буду режисером чи сценаристом в кіно, я би сказала: «Та ви шо? Я?! Не вірю». Я ніколи це все не планувала та не прагнула потрапити у кіно. Досить довго мені було комфортно у світі театру, я їздила на різні фести, писала про це, надихалась новою мовою пластики і все було гуд.

Десь в 2009-му київський театральний режисер, засновник театру «ДАХ» Владислав Троїцький проводив у себе в театрі ЛСД  (Лабораторія Сучасної Драматургії – О.А.) Я туди потрапила як учасниця проекту. І ми почали там творити – писали, складали, редагували, на публіку робили читки щойно написаних п’єси та все таке. А режисер кіно Володимир Тихий і компанія на той момент зробили альманах коротишів «Мудаки. Арабески» та вирішили реалізувати ще один малобюджетний проект короткого метру – «Україно, goodbye!». Вони шукали нових сценаристів і вирішили пошукати серед драматургів, тому і звернулися до Троїцького, якій і вивів на мене та інших авторів.

На першій зустрічі по «Україні goodbye!» нам дали просте завдання: пишіть, що хочете на тему чому люди їдуть закордон, але коротко і без великих витрат, типу в Італії ми знімати не будемо. Ну і почався довгий (ми працювали так десь рік) та насичений процес. Це був прекрасний і теплий досвід, всім учасникам раз на тиждень присилалися нові тексти – потім організовувалась зустріч і на ній обговорювались достоїнства і слабкі сторони сценаріїв. Приходило багато різних людей — автори, режисери, оператори, актори. Це було місце, де режисери знаходили сценаристів і навпаки.

Я писала в своє задоволення, для мене це була чиста творчість, ніяких редакторів, ніяких рамок і раптом мої тексти стали цікавими для професійної аудиторії – та річна лабораторна робота наблизила мене до сценарної майстерності. А потім почали знімати. У мене якраз назріла світоглядна криза, мені стало важко в театрі, я потребувала різких змін, а попри всі мої спроби та спроби моїх колег – український театр так швидко не мінявся.

О.А – Тобто Ваш перехід до сценаріїв та кіно був легким та логічним?

М.Н. – Ну не те шо б. Я дуже все це переживала. Психувала. Бо, що буде попереду – невідомо: чи складеться з кіно, чи ні. Але в кіно я зустріла багато рідних мені людей, я не знаю, це як група крові, всі вони різні, але більшість з них готові обмежуватись, йти на певні утиски, навіть страждати заради мрії кіно. Причому здійснення цієї мрії – реалізація фільму – може як принести радість і крила, в разі успіху, так і розтрощити вщент, в разі провалу.

О.А. – Ви завжди були задоволені результатом? Зняті фільми повністю співпадають зі сценаріями?

М.Н. – Це фактично не можливо, адже знімає інша людина, яка мислить по-іншому, дихає по-іншому, любить і ненавидить зовсім не так як ти. Першим фільмом, знятим за моїм сценарієм був «Ангел смерті» (реж. Володимир Тихий, збірник «Україна, goodbye!» — О.А.). Коли я вперше його побачила, то була шокована, мені було соромно за кожне моє слово, здавалось, що я написала щось жахливе. Але з кожним наступним переглядом враження вирівнювалось, спадав рівень невротичного сприйняття власного сценарію і знижувався рівень ідентифікації твору з собою, я полюбила цей фільм. «Ангел смерті» хороше кіно, і Тихий зняв його по-своєму, але гарно. А потім у мене була серія конфліктів з режисерами, і виявилось, що часто робота над таким авторським кіно – це зіткнення лобами, коли один світогляд намагається не співпрацювати, а домінувати за правом ієрархії. За режисером останнє слово, а ти як «раб лампи»  маєш обережно настроювати його, як єдиний твій інструмент трансляції своїх ідей в світ. Це дуже важко, особливо, коли ти сам написав текст, коли з тебе просто випала частинка твоєї душі, а хтось так необережно її собі привласнює. Зовсім інша справа писати на замовлення, особливо для якогось потужного режисера – це задоволення, адже та ідея, ті повороти сюжету, які тобі пропонує інша людина ніколи не зародилися б в тобі. Тобі фактично дарують задоволення творчої співпраці і новий світ, який ти досліджуєш засобами сценарію.

О.А. – І саме після таких роздумів виникло бажання самостійно знімати?

М.Н. – Спершу я написала сценарій повнометражного фільму «Коли падають дерева», він народився в мені сам, зі спогаду, з історії, яку я розповіла другові в машині, коли ми повертались з третього Одеського кінофестивалю в Київ. Сценарій я показала Володимиру Войтенку (кінокритик – О.А.), і отримавши схвальні відгуки, понесла Ігорю Савиченко (продюсер, засновник «Директорії кіно» — О.А.). Тож ми  почали шукати з Ігорем режисера якому би я змогла довірити цю роботу, адже це моя дитина, дуже  дорога мені історія. Ну і паралельно я написала сценарій «В деревах». Це було щось коротеньке, маленьке і як мене завірив Володя Войтенко – не складне. Мені здавалось, що я зможу це зняти просто так, тихцем, на вихідних з друзями, щоби потренуватись. Бо ми часто розмовляли з Войтенко про те, що треба знімати самій, ця думка постійно була десь у повітрі. Ну і ось я почала пробивати серед друзів тих, з ким можна було б це зробити. Нічого не хотіла говорити Ігорю, бо було ніяково, я так з далеку його питала «а, якщо, хтось із моїх друзів хоче знімати кіно, але не має освіти чи грошей…». Шифрувалася страшно, бо я дуже поважаю і ціную Ігоря, я боялась він не схвалить цю ідею. Спочатку здавалось, що нічого особливого мені не потрібно для зйомок. Ми зустрілися з Юрою (Юрій Дунай, оператор фільму «В деревах» – О.А.) і після ейфорії «да-да, ми знімемо, нема питань», прийшло «так, ну потрібно підібрати локацію; ще, нам необхідний стедікам (система стабілізації камери для зйомок у русі – О.А.), ну і кран, щоб акторів на деревах знімати; ну і собаки потрібні треновані..». А я така «Так що, ми за вихідні не знімемо?..». Тоді стало зрозуміло, що все має бути серйозно і ми пішли до Ігоря. «Ну, що тоді будемо робити з тебе режисера», сказав він і понеслась.

 

Марися Нікітюк

Марися Нікітюк
Фото: Русі Асєєвої

О.А. – Що саме?

М.Н. – Навчання. Ігор дав мені велику кількість літератури і за Джозефа Кємпбелла, йому окрема подяка. Десь минулого травня я вже була на воркшопі Directors Аcross Borders, ще були вокршопи від MAIA, та багато іншого. До того ж я відвідувала знімальні майданчики, ну і ми готувались до зйомок «В деревах», що стали для мене практичним посібником «як знімати кіно».

О.А. – Гарний початок, коли в тебе одразу вірять. То ось як «В деревах» став Вашим дебютом. А потім одразу повний метр?

М.Н. – Не зовсім. Ми вирішили, що знімати «Коли падають дерева» буду я, але зрозуміло, що мені треба багато зняти до цього. Зараз ми вже зняли дві короткометражки – «В деревах», «Мандрагора» (в червні завершили зйомки, зараз етап постпродакшену) та будемо знімати коротиш «Ахулі» орієнтовно в травні наступного року. Це є своєрідна трилогія, яка передуває за настроями, стилем і персонажами повному метру. «Мандрагора» є більш серйозним фільмом, складнішим за «В деревах», більше локацій, більше сцен, п’ять акторів, певний сюр і містика. Це можна сказати наш потрійний дебют (я ще довго буду вважати себе дебютантом) – мій, оператора Сергія Лисенка і режисера монтажу Івана Баннікова (хоча у Вані багато фільмів, але на «Мандрагорі» у  нас у всіх була серйозна ступінь творчої свободи).

 

К/м

К/м «В деревах»

О.А. – А як проходили самі зйомки «В деревах»? Ви працювали з великою командою та були на чолі проекту. Як воно?

М.Н. – Чесно кажучи, коли я все це починала, то мала віддалене уявлення про те, що таке зйомки кіно. В мене були образи знімального процесу інших режисерів, але на собі це все прожити – зовсім інше. Підготовчий етап до зйомок, розкадровки, пошук локацій (ми знімали у яблуневому саду, під Києвом), пошук собак… Мені реально пощастило, що зі мною були такі професіонали як Ігор Савиченко, Юра Дунай, Рома Клімпуш, Ваня Лєвчєнко та інші. Я повністю могла покластися на всю команду. Ми знайшли акторів, знайшли чудових собак та кінолога Тетяну Данильчук, що з ними працювала. Це фантастична жінка. Вона так з ними обходилась – суворо, але справедливо, командувала, але ніколи не била, вона радше домінувала. Це потрясний досвід, коли ви півтора місяці працюєте з шістьома собаками і двома акторами… Звісно собаки час від часу гризли наших героїв Сергія Малюгу та Едуарда Безродного. Ми тренувались в 20 градусний мороз, в снігу, коли собаки через 10 хвилин на морозі починали піджимати під себе ноги, бо сніг їх обпікав, а на фоні ще продовжувалась революція, загострювались стосунки з Росією. Це було дуже страшно, бо по суті, це могло стати першим і останнім моїм кіно. Ми жартували, про «перший і посмертний фільм одночасно». Чорний гумор рятує від страх. Але в березні ми все ж таки змогли перейти до зйомок і закінчити їх.

О.А. – А як молодий сценарист та режисер, Ви взагалі відчуваєте на собі тиск з боку старших колег чи чоловіків-режисерів?

М.Н. – Взагалі-то ні. Це було б дуже дивно. Всі з ким я працюю дуже відкриті люди. Вони мене постійно підтримають та надихають. З Володєю Войтенко ми взагалі постійно переписуємось – він мій дуже добрий друг та радник. Я вдячна долі за знайомство з Ігорем Савиченко. Він дуже мене підтримує, я йому дуже довіряю, і він підтримує найризикованіші, найнеймовірніші мої задуми. Я дуже цьому рада, далеко не всім щастить ледь не відразу знайти продюсера, з яким хотітиметься втілювати всі свої проекти. Для мене люди, з якими я роблю кіно – це в певному сенсі сім’я, і моя – доволі велика.

 

К/м

К/м «В деревах»

О.А. – А взагалі як складається ситуація для молодих режисерів, сценаристів, молодих кадрів у сфері українського кіно? Чи реально знайти роботу, реалізувати свій проект, чи необхідна для цього профільна освіта?

М.Н. – Це все дуже індивідуально. Взагалі я вважаю, що це фаталістична ситуація. Тут все залежить від долі. А якщо говорити про саме освіту – багато чого залежить від майстра у якого ти вчишся, але в Карпенко-Карого і взагалі в нашій системі вищої освіти на разі немає стимулів для викладачів достойно викладати в університетах та практикуючих професіоналів приходити до університету. Але все одно багато режисерів, які зараз працюють та знімають кіно в Україні отримали освіту в Карпенко Карого. Зараз є на кого рівнятися. Європа, це Європа, вони про нас нічого не знають, тому треба підтримувати своїх.

А, якщо немає профільної освіти, можна починати відразу з практики. Це теж круто! Я працювала зі стількома професіоналами, які починали як бумщики, хлопушки та звукорежисери, а потім, уже працюючи, вони розуміли, куди хочу йти далі – хтось став оператором, хтось другим режисером і т.д. Люди розвиваються і це нормальний процес. Тут важливо зрозуміти – ким ти хочеш бути і, що хочеш робити.

 

Марися Нікітюк

Марися Нікітюк
Фото: Рустама Гімадієва

 

P.S. На пітчингу проектів ОМКФ-2014, переміг проект повнометражного фільму Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Вітаємо з перемогою!

, , ,